Після переїзду з Криму в мене з’явилася гостра гірська недостатність. У Криму гори завжди поряд — туди можна піти в будь-який вільний час: коли добре, коли сумно. Якщо на душі важко — йдеш у гори, і стає легше. Фотографувати там навіть не обов’язково 🙂
Карпати стали для мене заміною рідних Кримських гір. Шкода, що вони не так близько, але щойно з’являється можливість вирватися в похід, намагаюся її не проґавити.
Це був уже другий рік моїх мандрів літніми Карпатами. Давно мріяла побувати на найвищій та найвідомішій вершині Українських Карпат — Говерлі. Перед тим переглянула фото з різних сезонів: літніх, весняних, осінніх і зимових. І вирішила, що піду туди тільки взимку. Взимку там неймовірно красиво й набагато менше людей. Літом краще відкривати менш відомі куточки Карпат, бо Говерла в теплу пору року стає занадто популярною — натовпи туристів, витоптана стежка, вершина вже зовсім не фотогенічна.
У грудні 2016 року все склалося так, що я здійснила свою мрію — зимове сходження на Говерлу, а заразом і на Петрос 🙂
Йшли ми з турклубом «Россомаха». Компанія підібралася чудова: молода, весела, легка на підйом. Жили в притулку «Козьмещик», що розташований біля підніжжя обох вершин, які ми планували підкорити.
На Говерлу вирушили ще затемна, але, на жаль, до світанку дістатися вершини не встигли. Тоді наш керівник, бачачи, що схід сонця вже не за горами, а ми ще тільки виходимо з лісу, дозволив мені й Наталці відірватися від групи й піти вперед, аби ми встигли хоча б трохи зняти світанок.
Трохи зняти таки вдалося 🙂 (усі фото відкриваються при кліку)
Петрос у світанкових тонах. Друга вершина, яку ми підкорили
Море хмар, з яких ми вийшли:
Наталка:
Говерла:
Підйом був нелегким — сніг місцями по коліна, місцями ще глибший. Вітер пронизував до кісток, а схил вкривався все товстішим шаром інею. Але кожен крок нагору додавав енергії. Нас гріла думка, що от-от побачимо перші промені сонця високо над хмарами.
Коли ми нарешті вийшли з лісу на відкритий схил, небо на сході вже почало світлішати. Угорі не було ні душі — тільки ми, гори й неймовірна тиша. Така тиша буває тільки взимку: коли сніг поглинає всі звуки, а вітер стихає на мить, ніби прислухається разом із тобою.
Перший промінь сонця торкнувся засніжених вершин, і на кілька хвилин усе навколо стало золотим. Хмари в долині сховали під собою весь світ, і здавалося, що ми стоїмо на краю іншої планети.
Зупинилися, щоб трохи перепочити й зробити кілька фото. Пальці одразу змерзли, але це було того варте! Камера ледь не розряджалася від морозу, але ми з Наталкою сміялися, бо головне, що встигли побачити цей світанок.
До вершини залишалося ще добряче піднятися. Схил крутий, вітер сильніший, але ноги самі несли вперед. Ми не поспішали — хотілося вдихнути кожен подих морозного повітря, запам’ятати кожну деталь: сріблясті шапки смерек, хрусткі кроки по снігу, якого ще ніхто не торкнувся.
На вершині Говерли ми зустріли свою групу. Разом пили гарячий чай із термосів і ділилися враженнями. Відчуття були неймовірні: трохи втомлені, трохи обмерзлі, але абсолютно щасливі.
З Говерли ми спустилися назад у притулок, де чекала вечеря й тепла грубка. Наступного дня нас чекав підйом на Петрос.
Погода балувала нас: на вершині не було вітру, сонце яскраво світило, а вид з плаваючими внизу хмарами був просто захоплюючим. Побачити таке я мріяла, коли приїхала сюди. Колись саме така неймовірна панорама — море хмар під ногами — відкрилася мені з вершини Демерджі.
Саша та облака
Наш незворушний керівник та натхненник Паша:
Яка ж краса!
У всіх моїх карпатських походах, коли ми піднімаємося на вершину, а потім починаємо спускатися назад у долину, мені щоразу здається: ось-ось закінчиться ліс — і переді мною відкриється вид на море. Безкрає й неосяжне. Це звичка з Криму. Там море майже завжди видно з гір, навіть якщо йдеш далеко вглиб — хіба що з Байдарської долині важко його помітити. Але навіть тоді ти знаєш: воно зовсім поруч. І це знання гріє.
А в Карпатах замість моря переді мною розливається море гірських хребтів. Хвиля за хвилею, хребет за хребтом. І все одно, іноді я ловлю себе на думці, що десь там, за останньою лінією гір, мало б бути море. Просто тому, що так звиклося.
А наступного дня на нас чекав підйом на Петрос. Він виявився крутішим і складнішим, ніж Говерла. Інша історія, інші відчуття, інші фото. Але це вже зовсім інша глава мого гірського щоденника 🙂