На травневі свята вирушили в мандрівку вчетверо́х. У кожного з нас залишилися свої враження й відчуття, з якими можна ознайомитись ось тут (посилання). В цілому — поїздка вдалася, що вже саме по собі прекрасно. А тепер трохи про мої особисті спогади.
Подорожували ми на моєму незамінному «Матізі». Чесно скажу, після поїздки в Великий Каньйон і нескінченних ремонтів, я найбільше боялася одного — що ми знову десь застрягнемо, та ще й посеред дикої місцевості, де ні людей, ні зв’язку. І вдруге я не витримаю всього цього стресу, особливо якщо знову доведеться котитися сто п’ятисот кілометрів на ременi! 🙂
Виїхали ще затемна, майже не спавши. Перший світанок зустріли у Витачеві. Сонце повільно виглядало з-за горизонту — той момент був справжнім чаклунством природи. На жаль, мій досвід зйомки світанків прагне до нуля, тому кадри вийшли так собі, навіть показувати нічого.
Зате в Діми — справжні шедеври! Далі рушили до півострова Трахтемирів. Стільки разів чула про це місце — дуже хотілося побачити на власні очі. Природа там, звичайно, вражає, але ось люди… Місцеві мешканці здалися мені якимись напруженими, навіть ворожими. Дехто поводився відверто агресивно. Було стійке відчуття, що вони вважають Трахтемирів своєю приватною територією, де туристам не раді. Особливо тим, хто не несе прибутку.
В цілому, моя думка така: місце красиве, але дуже хотілося б, щоб правила відвідування були зрозумілими, прозорими і цивілізованими. А не так, що незрозуміло хто встановлює правила і поводиться по-хамськи.
Після Трахтемирова я перемкнулася з режиму «турист» у режим «водій». Навігатор люб’язно запропонував коротший шлях — уздовж поля. Попереду нас поїхала машина з польськими номерами, ну і ми за нею… Даремно.
Їхали так, що в деяких місцях «Матіз» скреб дном по землі. Але це була лише розминка перед справжніми випробуваннями. Далі було гірше: доріг майже не було — щебінь, бруківка, ями або все це разом узяте. Моментами мені хотілося просто зупинитися, передати кермо будь-кому іншому (але ж нікому!) і залишитись десь на узбіччі з пляшечкою чогось міцнішого. Але хто, якщо не я? Довелось бути сильною, як ніколи.
В один момент, коли дорога перетворилася на вузьку гірську стежку, я здала позиції. Сказала, що далі не поїду. Ризикувати так собі задоволення. Тож повернули назад, знайшли бетонку і зупинилися на ночівлю в приємному місці. Якщо не помиляюся, це було біля села Великий Букрин. Колись тут планували будувати Канівську ГАЕС, тому залишилося багато бетонних споруд. Вечірній дощ нас не злякав — він був коротким і навіть приємним.
Знову спробувала зняти світанок — знову нічого путнього. Зате компанія і атмосфера все компенсували! Вранці поїхали до Корсунь-Шевченківського, а звідти заїхали на Канівську ГЕС.
Дороги між селищами й містечками залишали бажати кращого, на жаль. Як ми доїхали цілими колесами, не пробили шин і не втратили диски, для мене досі загадка. Хоча дещо все-таки відвалилося по дрібницях, і «Матіз» тепер трохи підбренькує на ходу.
У Корсунь-Шевченківському прогулялися парком. Симпатично, але після Воронцовського парку і Великого Каньйону мене важко здивувати. Хоча для прогулянки місце затишне.
В цілому проїхали більше 500 км. Повернулися до Києва втомлені, але задоволені.
Ще кілька фото з нашої пригоди — нижче.
